Сумно коли основою для появи дитини служе фраза: «Зате буде кому в старості стакан води принести!». Тут то і починається її служіння довжиною в життя.

Дитина постійно відчуває себе винною чимось батькам. Для цього ще з малечку використовуються такі фрази як: «Я ж тебе виняньчила. Та якби не я, взагалі невідомо б де ти був.».

Є ще й інший сценарій. Коли хтось один із батьків застряг в стані «жертви» і жаліється дитині, котра автоматично перетворюється на «рятівника», адже дитина завжди безумовно любить своїх батьків і хоче допомогти.

📍Що ж трапляється з такою дитиною вже у дорослому віці?

Вона постійно відчуває провину та тривогу за батьків. Навіть побудувавши свою сім’ю, людина в першу чергу буде думати про батьків, а потім вже про новостворену сім’ю. Спроби припинити це будить знову ламатись старою схемою: «Оце ми егоїста(ку) виростили». І найбільший біль у тому, що повага до батьків в нашому суспільстві дуже викривлена.

📍То що ж робити? На сам перед весь фокус уваги на себе: 

• Що я відчуваю?
• Чи є дискомфорт в мене від цього зараз?
• Чи зручно мені зараз виконати це прохання?
• Чи не страждає від цього моя родина?
• Чи терміново це? Чи може допомогти хтось інший?

Всі ці питання дадуть вам усвідомлення наскільки зараз потрібна допомога вашим батькам і чи не страждаєте від цього ви, чи ваша родина.

Основний фокус уваги ви маєте тримати на собі, завжди, у будь яких обставинах. Це як у літаку, спочатку кисневу маску  на себе… і егоїзм тут ні до чого!